415 БАПТИСТ УКРАИНЫ № 4
Мої поясненн���� до статті „Неодкладна справа1*.
Цілком нормально доводиться мені писати цих кілька рядків з приводу своєї статті
.Неодкладна справа", вміщеній у ч. 1,-1927 р.
В роботі, творчій роботі, якою також є наша місія нести Євангеліє нашому народові, бувають такі моменти, коли їх пережить, їх з'ясувати не вдається зовсім легко, не*
помітно. Іноді доводиться в таких випадках чимало говорити й писати, щоб досягнути
єдиної думки, порозуміння.
Отже й являється, що поставлене нами питання про наше відношення до використання рідної мови �� євангелізації України стало таким питанням, про яке забалакали, по
різному звісно, де-хто написав до журналу, вітаючи наш заклик, а багато є тих, що
вітають, хоч І не написали.
Та коли пішли різні балачки, а в де - яких місцях помилкові, так я й дозволяю собі
знову трохи сказати по цьому питанню через журнал.
Перше всього, треба ще раз нагадати моїм любим браттям та сестрам, що нашу
повільну українізацію Цер��ви ��исовує не брат який-небудь, я чи хто інший, а
саме життя.
Про що, здається, досить ясно й було написано в моїй статті. Потроху це діло
треба й нам починати тому, що така пора вже прийшла, відроджується наша країна,
минула наша неволя. Молодь і діти, які вчаться в українських школах, не підуть до нас,
бо ми станемо їм чужі, одсталі.
Ми маємо приклади, коли нам пишуть — .містіть більше українських матеріялів у
журнал, бо наші діти не можуть читати..."
Далі, знову нагадую, — свідомим українцям трудно прийти до нас, поки ми не зроз��міємо національного чуття ��аших слухачів.
Я стежу з великою радістю за роботою Федер. Союза Баптистів — пеклування про
національні меншости — грузин, татар, вірменів (армян) та інших — це культурний зріст,
це показчик нормального відношення до менчих народів.
Чо����у ж ми на Радянський Україні, яка має коло ЗО мільйонів населення, має свою
літературу, свою культуру, будемо такі одсталі, шо не пошлемо Й кілька проповідників
з проповіддю на рідній мові, а проповідників у нас коло ЗО чоловіка.
Ми просимо зараз трохи — щоб були послані хоч кілька проповідників українців,
щоб ті брати, які працюють в районах, почали вживати свою мову, щоб показати, що й
нею молитися Богові годиться, і часом робить вона велике вражіння.
Ми не кажемо, що сьогодня всі відповідальні брати в центрі І районах повинні вивчити українськ�� мову й ��ею проповідувати.
Так думати було б по дитячому. Це не діло одного року в наших обставинах,
але треба почати, не треба ворожого відношення, треба помогти молоді в цьому. Слід
шанувати проповідників українців, заводити у спів ук��аїнськ�� д��ховні гімни з Арфи і
Рідних Мелодій, як це робиться вже в де-яких містах і многих селах.
2) Ніхто й на думці не має робить другий якийсь „Союз". Я розумію ці турботи, — наше брацтво в минулому зазнало таку рану.
Особисто я — далекий від таких .експериментів* і по характеру душі своєї і тому,
шо, ставши на такий путь, можна цю справу лише згубити. Нам розколів не треба, а тому
зробимо все зі свого боку, щоб у нашому брацтві всім було хороше, всі були задоволені, щоб було видно, що наша рідна справа не занедбана нам��-ж самими.
Я непохітно вірю в те, що життя цей момент буде висувати знову й знову — це ж
діло не осіб, не окремих братів, а закон життя, нестримна стихія, це голос самого народу
в особах своїх сигів.
3) Ми, поставивши це питання, далекі від шо��інізму, бо в христіянських колах не
може бути ворожнечи, ненависти до руських. Вірні українці далекі від цього, скоріше
їх не люблять, та це звичайне явище і не треба на нього зважати, поки й вони не зрозуміють.